Так описав його сучасник:
"Середнього зросту, в темно-синьому костюмі і, зазвичай, у вишиванці. Вродливе, смагляве, трохи задумливе обличчя, пишні вуса справжнього запорожця, на які завжди звертали увагу люди – йшов українець. Його блискучі карі очі випромінювали доброту, щирість, лагідність. Проте нерідко в тих очах були і смуток, і печаль, і навіть біль..."
Писав Михайло Стельмах:
"Добру і лагідну душу мав Василь Лісняк, і гарною була його поетична борозна на українській літературній ниві. Як орач, як добрий хлібороб, він безмежно любив свою рідну землю і засівав її щирим словом. Шануймо Василя Лісняка, бо є кого шанувати. Любімо його, бо є кого любити..."
Ой чого ти, тополенько, не цвітеш?
Цвіт в моєму серці
Він бачив землю очима хлібороба.
НА КОМБАЙНІ
В полі повідь урожайна
Розлилась у всі кінці.
Об гарячий борт комбайна
Штормом б'ються пшениці.
Б'ються, падають на косу -
Їх жбурляє стиглий лан
В шум, у бурю стоголосу,
Що її здійняв комбайн...
Нам і в ніч тепер не спиться,
Зріє сила молода...
І тече, шумить пшениця,
Як живущая вода.
1947
Він торкався землі руками працелюба.
ПОЛЕ
...Глянув - жито мене обступило
І неначе сказало: - Здоров!
Завітав ти до мене по силу?
Ти утоми в собі не зборов?
Дихай глибоко!
- ...
- Глибше!
- ...
- Ще глибше!
- Що за пахощі! - вигукнув я.-
Та ж мені уже робиться ліпше!
Десь дівається втома моя!...
1953
Збірки письменника
«Степові пісні» (1949)
«Люблю село» (1955)
«Широкі простори» (1957)
«Краса людська» (1960)
«Зоряний світанок» (1964)
«Борозна» (1969)
Крім поетичних збірок , перу В.Лісняка належать книжка сільских картин "Уміння жити", нарис "Дорідні зерна", виданий окремоюброшурою, низка прозових етюдів та фрагменти повісті "Земля-матінка".
ВРАНІШНЯ ПІСНЯ
Поховались зорі - золота роса,
І блакитні очі ранок вже розмружив,
Пропливає хмара, мов на парусах,
Я іду у поле радісний і дужий.
А навпроти - вітер піснею тече,
Рання прохолода чиста і прозора,
Відчуваю ясно, що моє плече
Ще міцніше стало, ніж було учора.
Колос досягає до грудей мені,
Зустрічає сонце соняшників нива,
Я хотів би дати це на полотні -
Хай би так застигла урожаю злива.
Та до краю пісня сповнила мене,
Я почав бриніти в тон ланів і вітру,
Зазвучало слово щире, вогняне,
Брав я в руки стебла, наче грав на цитру.
1938
РОЗМОВА З ЗАПОРІЗЬКИМ ДУБОМ
- Здоров, дідугане! Нарешті й мені
Вдалося побути в твоїй стороні.
Я знаю: поетів захоплюєш ти,
І віршам про тебе, як макам, цвісти...
Та я заохочую музу свою
Навіять не оду, а це інтерв'ю.
Скажи мені, дубе, скажи про одне -
Про те, що найбільше цікавить мене:
Відколи росте твоя крона густа?
Чи ти не лічив свої довгі літа? -
Промовив, дивлюся і жду. А мій дуб,
Неначе в маю, назеленює чуб.
І чую з його кучерявих висот:
- Років скільки маю? Вже майже сімсот!
Я стримано-радісно скрикнув: - Ого!
Ти, дубе, ровесник народу мого;
Напевно, зібрав його думи, пісні,
Як зерна дощу, як світанки ясні.
І здавна й понині тим скарбом живеш.
А ще де для себе ти сили береш?
І знов зазвучали слова у гіллі:
- Де сили беру я? У рідній землі!
Якщо її любиш - все знайдеш у ній,
А знайдеш - століття рости, зеленій...
Почувши наснажливу мову таку,
Як совість, правдиву, як юність, палку,
Від радості я, мов зоря, засіяв,
І дубові так на прощання сказав:
- Спасибі за раду. Твоїм інтерв'ю
Я, наче вінком, всім серця обів'ю.
1962
СОНЯШНИКИ
Сівба нам щаслива вдалася.
На ниву дощі пролилися рясні,
Вона зеленіти взялася.
Я кожного разу врочисто збиравсь
Буть свідком якогось начала
Й до рідної ниви з поклоном вітавсь.
Вона ж таємнично мовчала.
Та ось перед нею я став і застиг -
Милуюся мовчки красою.
І морем піднятих брилів золотих
Вітається нива зі мною.
ЖОРЖИНИ
Коли ми зустрілись, коли подружили,
Я став тебе вірно кохати -
Нам впало у вічі, що красні жоржини
Цвітуть коло нашої хати.
Була то хороша, щаслива прикмета,
Бо квіти є друзі кохання.
Ми їх назбирали і склали букета
На днів тих живе спогадання.
Літа, ніби помахи крил голубиних,
В польоті своїм зашуміли.
І час нам поміряв сердечні глибини,
Гартовані вивірив сили.
І навіть тоді, коли скрізь хуртовини
Накидають снігу, як вати,
То нам все здається, що красні жоржини
Цвітуть коло нашої хати.
1956
ТВІЙ МАК ЦВІТЕ
Шістнадцять літ, як ти у нас була,
І чи комусь тоді на довгу згадку,
Чи на прикрасу нашого села
Посіяла квіток велику грядку.
То був червоний чорночубий мак,
Такий легкий, тремтливий, серцю милий.
Він радує, хвилює душу так,
Хоч всю її в слова гарячі вилий...
Тепер він сам тут сіється, цвіте,
І, дивлячись в ясне червневе небо,
Ті дні забув немовби, а проте
Красою всім нагадує про тебе.
с. Вербове, 1958
ЛАНИ
Про що шепочете мені,
Мої лани золоточолі,
Отут в безкраїй далині,
В степу - на волі, на роздоллі?
Ви щось мов кажете. І я
Душею чую вашу мову,
І рад би ще послухать знову
Ваш тихий гомін серед дня.
Але стих вітер. І не чуть.
Не чуть нічого! Тільки де-де
Жуки над ланом прогудуть
Та жайворін, піднявшись в небо,
Задзвонить голосно вгорі,
Заллється, свисне, защебече.
І знову радісно мені,
І знову серце молодече...
Та ось звелися вдалині
Й біліють хмари. Вітер знову.
Лани! Я чую вашу мову.
Ви щось мов кажете мені.
1929
ПОЛОТТЯ
Сапа у кожного - як бритва,
І лежнів не знайти між нами.
Іде весела, вперта битва
З живучим лихом - з бур'янами.
Хто б не любив таку роботу?!
Ми не говоримо про втому,
Коли гарячі краплі поту -
На радість сонцю степовому...
Обід мине. І поки трішки
Спочине дружнє коло наше,
В міжряддях, на пухких доріжках,
Бур'ян прив'яне і приляже.
А потім знову пружні плечі,
Від поривань легкі, як вітер, -
Аж поки прийде тихий вечір
На поле, сонцем обігріте.
І ось ми їдемо додому,
І довго пил над шляхом висне,
А над степів вечірню втому
Злітає пісня.
Люба пісне!..
1933
ВЖЕ НЕ ЖБУРЛЯЄ ЗАВІРЮХА
Вже не жбурляє завірюха
Сипучим снігом у шибки.
Весна! І, радий вітра слухать,
Ідеш у поле залюбки.
Курить з-під ніг суха землиця
На ненакочених шляхах.
Взялась рости густа пшениця,
І дзвонить в небі жайвір-птах.
Рілля лежить пухка, гаряча,
І повна вогкості у спід.
У ній - твій труд, у ній - твій піт,
У ній - і справ твоїх удача.
1934
У СІЧНІ 1944 РОКУ ПОЕТ ПИСАВ:
"Коли б ти знала, як люблю тепер нашу Україну, її культуру, її історію. Горджуся тим, що ми з тобою українці, діти того народу, котрому з давніх-давен слава".
Товаришеві і ровесникові поетові Олексі Ющенку:
"Скільки разів, друже, я вмирав і воскресав! Такий я обпалений вогнем, обкурений димом, облитий потом..."
Молюся сонцю золотому
І ясним зорям, і садам,
Клянуся: ворогу лихому
Я їх ніколи не віддам!
"Може, доведеться ще й полягти на полі бою, - пише В.Лісняк в іншому листі. - Одне тільки ми знаємо, твердо й непохитно віримо: ворог не житиме!"
О народе! О світлий титане!
Ти достоїн життя -ти не вмреш.
Хай же пада поріддя погане,
Де ти тільки ногою ступнеш!
А де вдариш - хай ріки криваві
Потечуть од ворожих полків
Ти святий в своїй визвольній справі,
Чистий, славний навіки віків!
МАТИ КЛИЧЕ МЕНЕ
Вперше без тебе у нас на Вкраїні
Квітли вишневі сади,
Сумно схилялись гілки білопінні
До весняної води.
Білі, пахучі... Та що з того цвіту?
Що з того сонця, тепла?
Жодної ягоди журному літу
Квітка-весна не дала.
Хоч би й дала, - було б гірко їх їсти
З ворогом в домі своїм,
Мов сарана-ненажера фашисти -
Все знадобилося їм!
Жмені зерна не лишили в коморі,
В хаті - й лушпиння з яйця.
Всі ми в тяжкому великому горі,
Чи діждемося кінця?
Важко минула безрадісна осінь,
В вікнах біліє зима.
Діти ж твої і голісінькі, й босі,
Хліба й шматочка нема.
Тільки й надії на тебе, мій сину,
Вийдем живими з біди,
Маєш ти зброю, відвагу і силу,
Знищ душогубів! Прийди!
Клич цей земля переносить до мене,
Став я у першім ряду.
- Чую тебе, многостраднице нене!
Чую! Іду!
1942
УКРАЇНІ
Вдень буду умирати - дивитимусь на сонце.
Нехай воно до краю бере моє тепло,
Щоб взимку в кожній хаті розтануло віконце
І чистою водою на блюдце потекло.
Вночі вмирати буду - дивитимусь на зорі,
Хай блиск очей вбирають далекі зорі ті,
Щоб воїни в повітрі, на суші і на морі
За всякої погоди знаходили путі.
Як стріну смерть світанком, -
на схід зверну обличчя,
Мов соняшник, що квітне на ниві голубій,
Щоб всі туди дивились, почули, як покличе
Громовозвука сурма із ворогом на бій.
Як стріну смерть у битвах вечірньою зорею,
- Впаду лицем на захід, ще й руку простягну,
Дійду до України і буду вічно з нею,
Щоб знов, як прийде ворог, устати на війну.
Прекрасна Україно! Мій колосе пшеничний,
Мій соняшнику ясний, метале золотий,
Дивись на схід, бо звідти
огонь виходить стрічний.
Він ворога здолає - отой огонь живий.
3.X. 1942
Ольга Василівна Лісняк - дочка Василя Лісняка
Учні Запорізької гімназії №45 біля виставки "Василь Лісняк - поет і людина"
Книжкова виставка "Поетична борозна Василя Лісняка"
Спогади дитинства
"Не одного разу я чула від людей, які пам'ятають мого батька, що бачили його задумливим, навіть зажуреним. Хоча із родиною татові доводилося проводити часу не так багато, як йому самому того хотілося (робота журналіста, якій він присвятив 27 років життя, не знає вихідних днів, навіть не дозволяє часом відпочивати вночі), та скажу, що вдома зажуреним тато не був."
"Пам'ятаю новорічний вечір 1949, а може, 1950 року..."
"Двері великої кімнати прочиняються і через поріг ступає Дід Мороз. Темне пальто, на шапці-вушанці вата, вата і на вусах, а очі теплі-теплі і усміхнені... Мої оченята блищать, дух захоплює. Я розгублена: хто це? хто? Ще нічого не знаю про історію Дідів Морозів. Костюмована сцена вдалася, але я щаслива від того, що по очах пізнаю ж, пізнаю тата. Мама сміється, стоячи за спиною у знайомого незнайомця. Я не пам'ятаю подарунків, знаю тільки, що вони були, бо руки у Діда-тата не порожні. А поруч зі мною - брат Валентин. Тож у домашній виставі все було як слід. Головне ж - це наша спільна радість."
Зібрання шевченківських творів В.Лісняком.
Улюбленими ж поетами Василя Лісняка були Тарас Шевченко, Павло Тичина, Олександр Олесь, Сергій Єсенін, Уолт Уїтмен, Роберт Берне, Рабіндранат Тагор, Еміль Верхарн.
Колекція «Шевченкіани», яку збирав все життя Василь Андрійович, після смерті поета, була подарована його родиною Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці.
Співець таврійського степу і хліборобської праці.
Шкільний захід
"Літа, ніби помахи крил голубиних..."
"Всі ми пам`ятаємо нашого славнозвісного поета, гарного вусаня у вишитій сорочці".
січень 2019, с. Вербове
Сільський музей, с.Вербове
31 січня, учні 5 -7 класів Вербівської ЗОШ завітали до музею - читали вірші, ознайомилися з експозиціями, пригощалися солодощами.
Вогник пам`яті у приміщенні сільської бібліотеки.
